Цей юнак вражає позитивною енергетикою, широким колом інтересів та високим рівнем інтелекту, великим бажанням пізнавати все нове…

Азубіке Чіджоке навчається на факультеті фізичного виховання місцевого вишу. Ось що він розповідає:

—    Народився у Києві, але проживав та зростав у селі Забава Львівської області там же народилася й моя мама Уляна. У свій час вона познайомилася з хлопцем Евансом, який тоді навчався у медичному університеті в Києві. Їхнє знайомство переросло в палке кохання, яке й подарувало їм бажаного сина – мене. Батько нині працює в Данії, мама – у Москві. Маю рідного брата Девіда, який навчається у духовній семінарії у Львові. Хоч ми всі й знаходимося далеко, в різних країнах, але це зовсім не заважає спілкуватися й приймати участь у житті один одного.

—        Чому для подальшого навчання обрав наш навчальний заклад? Чи задоволений своїм вибором?

—    Кілька років тому в Переяслав-Хмельницькому університеті навчалося кілька моїх родичів по мамі, а нині в соціально-гуманітарному відділі вишу працює мій двоюрідний брат Тарас Лотоцький. Вони розповідали мені багато хорошого про цей навчальний заклад, тому я теж вирішив вступати на навчання саме сюди. Оскільки захоплююся грою у волейбол і вважаю, що непогано граю, то подав документи на факультет фізичного виховання. Проживаю в гуртожитку, задоволений умовами, які створені для студентів, цілком доступна ціна, що є для мене дуже важливим. Перша сесія була неабияким стресом як і для більшості першокурсників, але, на мій подив, склав без труднощів, маю стипендію.

Ще навчаючись у школі, займався у гуртку художньої самодіяльності при Будинку культури. Я з іншими учасниками виступав перед місцевими жителями, особливо подобалося співати. В університеті вокалом зі мною займається Ніна Козачук. Люблю виконувати українські народні пісні, особливо подобається пісня «Чорнобривці». Захоплююся грою на синтезаторі, тож маю можливість сам собі акомпонувати. Охоче виконую пісні з репертуару Дзідзьо, Олега Вінника та інших популярних співаків. Із колективом соціально-гуманітарного відділу часто їздимо у село Дівички, де виступаємо перед бійцями, які знаходяться у військовій частині. Кілька разів також виступав перед гостями університету та на свята.

—    Чи довго проходив процес адаптації до студентського життя?

—   Так сподобалося місто, що відчував себе так, ніби нікуди й не від’їжджав, немовби знаходжуся у своєму рідному куточку – ті ж самі мальовничі краєвиди, безліч зелені, мало шуму, є місця, де можна відпочити. Побачивши своїх однолітків, спочатку побоювався, що будуть труднощі щодо пошуку нових друзів, адже всі приїхали з різних областей, хтось проживав у великому місті, хтось – із маленького села. Але після двох місяців навчання мої побоювання зникли. Знайшов багато друзів як серед хлопців, так і серед дівчат. Вважаю, що українки – найчарівніші в світі! Оскільки моє серце ще вільне, то, дівчата, маєте шанс знайти в моїй особі другу половинку.

—     Ти говорив, що, не зважаючи на відстань, ваша сім’я тісно пов’язана між собою…

—   По скайпу спілкуюся як із татом, так і з мамою та братом. Часто зі своїми рідними говорю по телефону. Тато радіє кожному моєму успіху, цікавиться моїм навчанням, запитує, коли приїду до нього в гості. Я ж, у свою чергу, чекаю в гості на нього. Не планую залишати Україну, бо тут мені добре і комфортно.

На завершення хочу сказати тим юнакам та дівчатам, які обирають вищий навчальний заклад, щоб продовжити подальше навчання: поповнюйте ряди переяславського студентства – не пошкодуєте!