З третього по 14 жовтня в університеті перебувала пані Дарина Тетерина-Блохин — академік АН ВШ України, член-кореспондент УВАН в Нью-Йорку, президент «Німецько-українського наукового об’єднання», яка уже протягом кількох останніх років підтримує партнерські зв’язки з нашим навчальним закладом. Вона прийняла участь у Сковородинівських читаннях та виклала кілька лекцій для студентів філологічного факультету. Шанована гостя люб’язно згодилась відповісти на кілька моїх запитань.

—  Із якою доповіддю ви виступили на Сковородинівських читаннях?

—  Із доповіддю «Георгій Шибанов — сковородинознавець третього тисячоліття», де висвітлила діяльність не всім відомого Георгія Шибанова, заслуженого діяча мистецтв України й публіциста. З 2008 року листувалася із цією шанованою людиною. В 2012 році науковця не стало, але його праці є унікальними та безцінними.  Вивчаючи історію вісімнадцятого століття, на їх основі писав статті про оточення Григорія Савича. Він досліджував невідомі факти із життя великого філософа, а саме: санкт-петербурзький період життя в капелі Єлизавети ІІ та його родинне коло.

—  Які ваші погляди на Сковороду як філософа-богослова?

З початку двохтисячних років стою на тих позиціях, що він є філософом-богословом, про це написала ряд праць. Цієї думки дотримувався нині покійний Григорій Верба. Доказом цього є його книга «Ключ до християнської філософії».

—  Пані Дарино, над чим ви зараз працюєте?

—  Крім сковородинознавства займаюсь історією української міграції (вже написала два томи, по яких читаю лекції), працюю над архівами, вивчаючи діяльність українських вчених Дмитра Чижевського, Домета Олянчина, Юрія Бойка-Блохина. Пишу українською, російською та німецькою мовами. Мій напрямок — встановити паралелі українських та німецьких письменників. Це просліджується в моїй лекції  «Вплив німецької культури та літератури на творчість Ольги Кобилянської». Адже українська поетеса розпочинала писати свої твори німецькою мовою. Й лише пізніше — українською. В лекції «Шевченкініана в Німеччині» прослідковується, хто і коли перекладав твори великого кобзаря на німецьку мову й вивчав його спадщину. До речі, вперше про Тараса Григоровича на німецькій мові написав книгу Юрій Блохин. Вона мала назву «Тарас Шевченко. Його життя і творчість». Також я активно працюю в круглих столах, німецько-українських об’єднаннях імені Юрія Блохина в Німеччині, щоб глибше познайомити митців із діячами української культури Ольгою Кобилянською, Григорієм Сковородою, Тарасом Шевченком, Лесею Українкою та ін.

—  Чи подобається працювати із нашими студентами? В чому відмінність між українськими та німецькими студентами?

—   Дуже подобається! У 2005 році я вперше зустрілась із студентською аудиторією вашого вишу. Це були студенти історичного факультету, яким я прочитала кілька лекцій з історії української еміграції. Була вражена їхньою толерантністю та вихованістю. Ваших студентів цікавило: як живуть їхні колеги у Німеччині, чи навчаються там українці, що необхідно, щоб навчатися у  німецькому університеті, яка система німецької освіти. Тому кожна моя лекція переходила у жваву дискусію. Я пояснювала, що першою умовою навчання у нашій країні є знання іноземної мови із сертифікатом. Й лише ті, хто здобуває вищу освіту у Німеччині можуть здобути там роботу. У вашій країні інша система освіти. Їх не можливо порівняти. Наші студенти більше вчаться самостійно. Вони мало користуються інформацією із Інтернету. Акцент йде на самостійні дослідження з використанням архівів, книг, відповідної літератури.

—  Мені відомо, що ви проживаєте у студентському гуртожитку. Чи влаштовують умови проживання?

—  Умови задовольняють! Тут затишно й тепло. Є тепла та холодна вода, працюють усі зручності. Хочу зауважити, що наші студенти не проживають в таких добре облаштованих кімнатах  готельного типу, як ваші. Та й житло у нас дуже дороге навіть для студентів. Наші студенти не одружуються до того часу, поки не здобудуть освіту й не знайдуть роботи. Це все здобувають десь після тридцяти років й лише потім заводять сім’ї та народжують дітей. У вас же досить рано одружуються, народжують, не маючи змоги для утримання сім’ї. Я спостерігала таку картину: молоденькі мами-студентки з дітками, а поряд такі ж  молоді татусі. Виникало запитання: коли ж вони встигають вчитися?

У нас діти із 13-14 років заробляють кишенькові гроші, тому й цінять їх!  А в 17-18 років переходять жити на квартиру й самі забезпечують свої витрати. Без втручання батьків обирають заклад та факультет, де будуть навчатися. Інколи приходиться чекати кілька років, щоб вступити в той заклад на той факультет, де хочуть навчатися.

—  Яку країну вважаєте своєю Батьківщиною?

—  Україна завжди була і буде моєю Батьківщиною! Другою — Німеччина, бо тут я давно проживаю й маю можливість писати та досліджувати (на базі тих джерел, які тут є) правду про історію та давню культуру українського народу.

—  Ви не вперше в нашому місті, на що звернули увагу, коли приїхали до нас цього разу?

—  Люди дуже щирі, привітні, але чомусь пригнічені й песимістично настроєні. Дороги дуже погані. Табунами бігають собаки, які не мають притулку. На вулицях купи сміття, пляшок та ін. Це свідчить про низьку побутову культуру населення. Люди повинні знати, що порядок має бути не лише вдома, а й на вулиці. Контейнерів мало, а якщо й є, то завалені сміттям. У нас біля кожного будинку стоїть контейнер, а сміття прибирають навіть вночі.

 Ваше місто таке давнє та історичне, але в ньому немає кінотеатру, театру, центру відпочинку для людей зрілого віку,  де б вони могли спілкуватися, а не сидіти вдома й чекати на смерть. Була і в інших містах України й помітила, що найбільше будують церкви, а от чомусь не будують притулків для дітей, людей старшого віку,  собак. Але попри усі негативи я щиро вірю в те, що в українців буде краще життя.