КИЇВСЬКА ОБЛАСНА ОРГАНІЗАЦІЯ ПРОФСПІЛКИ ПРАЦІВНИКІВ ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Первинна профспілкова організація Переяслав-Хмельницького
державного педагогічного університету ім. Г. Сковороди
Меню сайту

Корисні посилання
  • Київська обласна організація Профспілки працівників освіти і науки України
  • ЦК Профспілки працівників освіти і науки України
  • Федерація Профспілок України
  • Державний вищий навчальний заклад "Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди"
  • Асоціація Правозахисних Організаторів Студентів України

  • Форма входу


    Календар
    «  Грудень 2015  »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
     123456
    78910111213
    14151617181920
    21222324252627
    28293031

    Пошук

    Архів записів

    Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0

    Вітаю Вас, Гість · RSS 28.03.2024, 12:30

    Головна » 2015 » Грудень » 4 » СЕРГІЙ ЛАПІЙЧУК: «БАТЬКИ ДОВГИЙ ЧАС НЕ ЗНАЛИ, ЩО Я ПІШОВ ВОЮВАТИ…»
    13:29
    СЕРГІЙ ЛАПІЙЧУК: «БАТЬКИ ДОВГИЙ ЧАС НЕ ЗНАЛИ, ЩО Я ПІШОВ ВОЮВАТИ…»

    а свої двадцять років Сергій Лапійчук устиг прожити кілька життів, побувавши в Іловайську, загартувавши свою волю, продемонстрував неабияку мужність і витримку під населеними пунктами Старобишеве, Благодатне, Амвросіївка та ін. Нині студент третього курсу історичного факультету Переяслав-Хмельницького педагогічного університету є учасником бойових дій. Щоб скласти зимову сесію, Сергій отримав невелику відпустку, під час якої згодився відповісти на кілька моїх запитань, зауваживши, що не любить, коли його розпитують про участь у бойових операціях. Спілкувалася зі звичайним волинським хлопцем, від якого йшла потужна енергетика сильної людини, яка знає, чого варте життя. Він розповідає:

    —           Вирішив стати бійцем, бо мені не байдужа доля рідних та близьких. Добровільно пішов захищати Батьківщину, хоча не був особливо підготовлений до бойових дій і  ніколи до цього не мав справи зі зброєю, але швидко втягнувся у воєнне життя. Записався добровольцем до ДУК «Правий сектор», а вже невдовзі продовжив освоювати військові премудрості у таборі «Десна». У червні 2014 року нас перекинули до Дніпропетровської бази, де пробув деякий час. Серед бійців були чоловіки різного віку, різних націй, але всі мали прагнення до боротьби із сепаратизмом, а це нас дуже здружило. Після Дніпропетровської бази мене та інших солдатів відправили до 40-го батальйону «Кривбас» до населеного пункту Старобишеве. Там знаходилися бійці Збройних сил України, які, в свою чергу, були дуже раді, що до них прислали підкріплення, але весь час запитували нас: «А це правда, що ви добровільно пішли на війну? Вам дійсно не платять гроші?». Ми запевняли, що нами керують лише патріотичні почуття.

         Бої тривали по 3-4 години, розумів, що потрібно прикривати друзів, відстрілюватися, думок про самозбереження не виникало. Не допускав, що можу десь відсидітися чи сховатися. Ледве вистачало часу на їжу та сон. Важко згадувати події страшних боїв під Іловайськом. Перед очима й досі стоять смерті друзів, понівечені тіла бійців… Але віра в те, що ми захищаємо свою землю значно сильніша наших втрат. Півроку ношу в кишені малюнки від дітей, де вони просять захистити їх і не допустити ворога на рідну землю. Щиро вдячний волонтерам, допомога яких є для бійців дуже вагомою.

    —   Як поставилися рідні до твого рішення піти на війну?

    —   Мама Ніна та батько Петро довгий час не знали, що я воюю. Якось, зібравшись із духом, зізнався їм, що перебуваю під Амвросіївкою. Кілька днів не телефонували мені, а потім мама попросила: «Синку, негайно їдь додому», але я її не послухав. Часто телефонував додому, говорив, що живий і здоровий, щоб чекали мене в гості, хоча розумів, що може статися найгірше… Першого вересня минулого року відбулася ротація і я мав можливість відвідати свою домівку, обійняти маму й тата. Із жовтня став бійцем 37-го ОМПБ. На Новий рік мав відпустку, після якої повернувся під Маріуполь відразу ж по закінченні сесії. Приємно відчувати турботу жителів Маріуполя, які нас поважають, бо приносять їжу й медикаменти.

    Хвилює те, що в Україні повільно проходять зміни. Прості люди повинні розуміти, що все у їхніх руках для покращення життя. Дякую всім тим, хто допомагає та підтримує солдатів, які захищають свою землю. Вдячний керівництву університету та декану історичного факультету Борису Дем’яненку за сприяння і створення комфортних умов для навчання солдатів-студентів. Завдяки їхній турботі такі добровольці як я мають змогу воювати та отримувати вищу освіту.

    Людмила Левченко

    .

    Переглядів: 773 | Додав: admingy | Рейтинг: 0.0/0
    Copyright MyCorp © 2024
    Безкоштовний хостинг uCoz